Громадянин України, незалежно від країни проживання, має право на пенсію

Право на призначення (перерахунок, поновлення тощо) пенсії мають громадяни України та іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Про це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом особи до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про зобов’язання вчинити дії.

Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати рішення Пенсійного фонду України про відмову у призначенні йому пенсії за віком протиправним. Відмовляючи у призначенні пенсії позивачеві, відповідач зазначив, що за поданими позивачем документами не підтверджено його місце проживання на території України. Проте, обґрунтовуючи позов, позивач зазначив, що він до липня 1998 року проживав в Україні, надалі виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду попередньої інстанції, у позові відмовив.

Верховний Суд, надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, зазначив таке.

Право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26 Конституції України).

Згідно із п. 1 ч. 1 та ч. 4 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Колегія суддів зазначила, що пенсія за віком, за вислугу років та інші форми соціального захисту зумовлені певними особливостями, а саме призначаються у зв’язку з попередньою трудовою діяльністю (працею) особи, ґрунтуються на примусовому вилученні (крім податків із заробітної плати) державою частини коштів для гарантування функціонування системи пенсійного забезпечення, передбачають безумовний та безстроковий обов’язок держави забезпечувати утримання особи у старості, враховуючи, в тому числі, фінансові можливості такої держави, а також право встановлювати особливі умови для отримання таких форм соціального захисту, які за будь-яких умов не повинні суперечити самій суті відповідного права, бути справедливими та недискримінаційними.

Суд вказав, що пенсія за віком відповідає ознакам такої категорії, як власність, а тому не залежить від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також не відповідатиме практиці Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Крім того, згідно із ч. 2 ст. 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, у тому числі й на пенсійне забезпечення.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що законами України не передбачено таких підстав для відмови особі, яка офіційно виїхала на постійне місце проживання за кордон, у призначенні пенсії, як відсутність реєстрації в Україні або проживання за кордоном – в країні, з якою відсутній міждержавний договір щодо пенсійного забезпечення.

ПОСТАНОВА

Іменем України

01 жовтня 2019 року

Київ

справа №804/3646/18

адміністративне провадження №К/9901/9747/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого суді Берназюка Я.О., суддів: Желєзного І.В., Коваленко Н.В.,

при секретарі судового засідання Лупу Ю.Д.,

за участю:

представника відповідача Карпіленко Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційному порядку адміністративну справу №804/3646/18

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області

про зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року (у складі головуючого судді Жукової Є.О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2019 року (у складі колегії: головуючого судді Білак С.В., суддів Малиш Н.І., Шальєвої В.А.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 або позивач) звернувся в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому просив:

визнати рішення Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області №Ш-6090 від 12 лютого 2018 року про відмову ОСОБА_1 в призначені пенсії за віком протиправним;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплатити пенсію за віком ОСОБА_1 з 17 травня 2017 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він до липня 1998 року проживав в АДРЕСА_1 ., надалі виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю. 17 травня 2017 року представник позивача звернувся до відповідача з відповідною заявою про призначення пенсії за віком, додавши до неї необхідні документи, проте відповідачем листом від 22 травня 2017 року №13 протиправно було зазначено, що за даними документами не підтверджено місце проживання ОСОБА_1 на території України та відмовлено в призначенні пенсії за віком.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року позовну заяву задоволено частково. Визнано протиправним рішення Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області №Ш-6090 від 12 грудня 2018 року про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплатити пенсію за віком ОСОБА_1 , з урахуванням заробітної плати для обчислення пенсії, служби в Радянській Армії, стажу зазначеного у трудовій книжці, як не працюючому пенсіонеру, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, починаючи з 12 грудня 2018 року. В решті позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що бездіяльність відповідача, допущена останнім при відмові в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю документів, підтверджуючих місце проживання останнього в Україні на законних підставах, суперечить приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2019 року апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року в адміністративній справі №804/3646/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити певні дії задоволено. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року в адміністративній справі №804/3646/18 скасовано. В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановляючи зазначене рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що, оскільки ОСОБА_1 на даний час не мешкає на території України – він не може звертатися до будь – якого органу Пенсійного фонду України, адже у Постанові Пенсійного фонду України «Деякі питання впровадження електронних пенсійних справ на базі централізованих інформаційних технологій» від 14 грудня 2015 року № 25-1 чітко зазначено, що із заявами про призначення пенсії незалежно від території обслуговування таких органів можуть звертатися особи, які проживають (зареєстровані) в перелічених адміністративно-територіальних одиницях держави України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, позивач звернулась із касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції змінити в частині визначення дати призначення.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 08 квітня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 804/3646/18, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2019 року справу призначено до розгляду в судове засідання з повідомленням учасників справи про дату, час та місце судового засідання.

Позивач, будучи належним чином повідомлений, в судове засідання не з`явився, однак в касаційній скарзі заявив клопотання про розгляд справи без його участі.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, встановлено, що представник позивача звернувся до Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області із заявою про призначення пенсії за віком. До зазначеної заяви були додані наступні документи: копія нотаріально засвідченої довіреності, паспорт та оригінал для звіряння; копія картки платника податків та оригінал для звіряння; копія трудової книжки та оригінал для звіряння; заява про перерахунок пенсійних виплат на банківський рахунок; копія паспорта представника та оригінали для звіряння.

Рішенням Заводського відділу з питань призначення, перерахунку та виплати пенсії Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області було прийнято рішення про відмову в поновленні пенсії №13 від 22 травня 2017 року.

Вказану відмову було оскаржено в судовому порядку.

Так, постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2018 року у справі №208/3171/17 апеляційну скаргу Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області на постанову Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 21 серпня 2017 року у справі №208/3171/17 задоволено частково. Постанову Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 21 серпня 2017 року у справі №208/3171/17 скасовано. Позов ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1 до Кам`янського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області про визнання протиправними рішення та спонукання до вчинення дій задоволено частково. Зобов`язано Кам`янське об`єднане управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 17 травня 2017 року про призначення пенсії за віком. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.

На виконання рішення Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2018 року у справі №208/3171/17 відділом з питань призначення та перерахунків пенсії №6 управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії від 12 лютого 2018 року №Ш-6090, оскільки за наданими для призначення пенсії документами, не підтверджено місце проживання (реєстрації) на території України ОСОБА_1 , як це передбачено Законом України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та Порядком надання документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”.

Не погоджуючись з рішенням відповідача, вважаючи його незаконним, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судом апеляційної інстанції незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, відмовлено в задоволенні позовних вимог. Позивач зазначає, що відповідно до частини третьої статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишити будь-яку країну, включаючи свою власну. Крім того, позивач посилається на абзац другий статті 2 закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», відповідно до якого реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставами їх обмеження. Зазначає позивач і про гарантії встановленні в статті 24 Конституції України, де зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У зв`язку із зазначеним, позивач вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про те, що, оскільки позивач на даний час не мешкає на території України – він не може звертатися до будь – якого органу Пенсійного фонду України.

При цьому, на думку позивача, суд першої інстанції невірно визначив дату призначення пенсії, датою для поновлення пенсії повинно бути 17 травня 2017 року, а саме дати первинного звернення позивача до органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії.

06 травня 2019 року на адресу суду надійшов відзив відповідача на касаційну скаргу позивача, в якому зазначається, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, прийнятим з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції – без змін.

Відзив мотивований, зокрема, тим, що у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області позивач на обліку, як одержувач пенсії, не перебував і не перебуває. Документи, передбачені пунктом 2.22 Порядку №21-1, щодо підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України в м. Кам`янське позивач не передавав.

При цьому, відповідач посилається на те, що в заяві позивача від 17 травня 2017 року зазначено останнє місце реєстрації – АДРЕСА_1 (знятий з реєстрації у 2000 році), а відповідно до нотаріально посвідченою довіреності від 09 жовтня 2016 року місце проживання позивача: АДРЕСА_3 .

Тож, на думку відповідача, позивачем не дотримано порядку звернення до органу Пенсійного фонду України, визначеного чинним законодавством України, оскільки заяву подано не за місцем проживання (реєстрації).

24 вересня 2019 року до суду надійшли письмові пояснення відповідача, в яких підтримуються мотиви викладені у відзиві на касаційну скаргу позивача.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року не повністю, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника прийнятні з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні – в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі – Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Згідно із частиною першою статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі – Закон № 1058-IV та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб – члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення тощо) пенсії мають громадяни України та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Статтею 45 Закону № 1058-IV визначаються строки призначення (перерахунку) та виплати пенсії. При цьому, пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку. При відстрочці часу призначення пенсії за віком пенсія з урахуванням положень статті 29 цього Закону призначається за заявою пенсіонера з дня, що настає за останнім днем місяця, в якому набуто повний місяць страхового стажу (у тому числі сумарно) для відстрочки часу виходу на пенсію, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з такого дня; пенсія по інвалідності призначається з дня встановлення інвалідності, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня встановлення інвалідності; У такому самому порядку призначається пенсія по інвалідності в розмірі пенсії за віком, якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані на день встановлення інвалідності, і з дня виникнення такого права – якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані в період після встановлення інвалідності до дня звернення за призначенням пенсії по інвалідності. У разі коли вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані після призначення пенсії по інвалідності, пенсія по інвалідності в розмірі пенсії за віком призначається з дня настання такого права, якщо звернення за призначенням пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком відбулося не пізніше трьох місяців з дня настання такого права; пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається з дня, що настає за днем смерті годувальника, якщо звернення про призначення такого виду пенсії надійшло протягом 12 місяців з дня смерті годувальника.

Пенсія призначається довічно або на період, протягом якого пенсіонер має право на виплату пенсії відповідно до цього Закону.

Суд зазначає, що пенсія за віком, за вислугу років та інші форми соціального захисту зумовлені певними особливостями, а саме, призначаються у зв`язку з попередньою трудовою діяльністю (працею) особи, ґрунтуються на примусовому вилучені (крім податків із заробітної плати) з боку держави частини коштів для гарантування функціонування системи пенсійного забезпечення, передбачають безумовний та безстроковий обов`язок держави забезпечувати утримання особи у старості, враховуючи, в тому числі, фінансові можливості такої держави, а також право встановлювати особливі умови для отримання таких форм соціального захисту, які, за будь-яких умов не повинні суперечити самій суті відповідного права, бути справедливими та недискримінаційними.

При цьому, Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2005 року №21-1, затвердженого на виконання наведеного вище Закону, встановлено наступне.

Згідно із пунктом 1.1 зазначеного Порядку заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об`єднаного управління (далі – орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до пунктів 1.6, 1.7 наведеного Порядку звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку, а днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви. Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. Якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів. При надходженні додаткових документів у визначений строк розмір пенсії переглядається з дати призначення. У разі надходження додаткових документів пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність їх подання пенсія перераховується зі строків, передбачених частиною четвертою статті 45 Закону.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеного вище Порядку до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: 1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі – Порядок підтвердження наявного трудового стажу). За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, структурний підрозділ, відповідальний за ведення персоніфікованого обліку (далі – відділ персоніфікованого обліку), надає структурному підрозділу, відповідальному за призначення пенсії, довідку з бази даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі – реєстр застрахованих осіб) за формою згідно з додатком 1 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за № 785/25562 (далі – Положення), а у разі необхідності – за формою згідно з додатком 3 до Положення; 3) для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року (додатки 1, 3 до Положення).

За бажанням пенсіонера ним може подаватись довідка про заробітну плату (дохід) по 30 червня 2000 року (додаток 1) із зазначенням у ній назв первинних документів, на підставі яких її видано, їх місцезнаходження та адреси, за якою можливо провести перевірку відповідності змісту довідки первинним документам.

Особи, яким пенсія призначається відповідно до міжнародних договорів (угод) у галузі пенсійного забезпечення, надають документи про стаж, визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу, та довідку згідно з додатком 1 до цього Порядку;

4) документи про місце проживання (реєстрації) особи;

5) документи, які засвідчують особливий статус особи.

Відповідно до пункту 2.22 наведеного Порядку за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Згідно із пунктом 2.23 Порядку документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

Відповідно до пункту 2.25 до заяви про виплату пенсії у зв`язку з виїздом за кордон подається паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відповідним записом про виїзд на постійне місце проживання за кордон, паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, та довідка або інший документ про зняття з реєстрації місця проживання в Україні.

Згідно із пунктом 4.1 зазначеного Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

Відповідно до пункту 4.2 наведеного Порядку при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі; 4) видає пам`ятку пенсіонеру (додаток 3), копія якої зберігається у пенсійній справі.

Відповідно до пункту 4.3 вказаного вище Порядку не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, підставою для відмови позивачу у призначенні пенсії було те, що позивачем не підтверджено місце проживання (реєстрації) на території України, як це передбачено Законом України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та Порядком надання документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”.

Так, згідно із частиною другою статті 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 “Пічкур проти України” від 07 лютого 2014 року.

Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 чітко зазначено, що конституційне право на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, а держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, не може позбавити цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду зазначає, що законами України не передбачено таких підстав для відмови особі, яка офіційно виїхала на постійне місце проживання за кордон, у призначенні пенсії, як відсутність реєстрації в Україні та проживання за кордоном – в країні, з якою відсутній міждержавний договір щодо пенсійного забезпечення.

Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України, викладеною в постановах від 12 травня 2015 року у справі № 21-180а15, від 19 травня 2015 року у справі №21-168а15, а також Верховного Суду у постановах від 18 вересня 2018 року у справі № 522/535/17, від 19 вересня 2018 року у справі № 766/1519/17 та від 31 січня 2019 року у справі № 520/9721/16-а.

Тому, колегія суддів Верховного суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 як громадянин України, незалежно від його проживання в Державі Ізраїль, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод відповідач зобов`язаний призначити йому пенсію за віком.

Тоді, як суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, дійшов помилкових висновків про законність рішення відповідача, на тій підставі, що, оскільки ОСОБА_1 на даний час не мешкає на території України – він не може звертатися до будь-якого органу Пенсійного фонду України.

Суд відхиляє аргумент відповідача про те, що позивач всупереч положенням пункту 2.22 Порядку № 21-1 на обліку, як одержувач пенсії, не перебував і не перебуває, а також не надав документи про підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України, виходячи з наступного.

Приведення зазначеного порядку у відповідність, зокрема, до Конституції України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 відноситься до виключних повноважень Пенсійного фонду України.

Необхідність вчинення таких дій зазначеним суб`єктом владних повноважень випливає з аргументів зазначених у цій постанові вище.

Слід зазначити, що право не виникає внаслідок неправомірних дій (ex iniuria ius non oritur) або бездіяльності; держава не може відмовитися від виконання свого зобов`язання, посилаючись на підстави, які визнано незаконними; те, що право виникає з факту (ex facto ius oritus), не означає, що право може виникати з несправедливості (ex iniuria ius non oritur). Зазначені підходи застосовані ЄСПЛ, зокрема, у рішенні Paradiso and Campanelli v Italy (№ 25358/12), Sidabras and Others v. Lithuania (№ 50421/08), Ioannou v Turkey (№ 18364/91), Schenk v. Switzerland (№ 10862/84), Stromblad v. Sweden (№ 3684/07).

Аналогічні підходи застосовані Верховним Судом, серед іншого, у постановах від 13 червня 2019 року у справі № 204/1134/17(2а/204/91/17) та від 30 вересня 2019 року у справі №475/164/17.

Крім того, колегія суддів Верховного Суду зазначає, суд першої інстанції встановивши відповідно до частини другої статті 2 КАС України факт протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень – відповідача щодо непризначення пенсії за віком ОСОБА_1 відповідно до його заяви від 17 травня 2017 року, дійшов помилкового висновку щодо зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплатити пенсію за віком ОСОБА_1 , починаючи з 12 лютого 2018 року, тобто з дати прийняття відповідачем рішення від 12 лютого 2018 року №Ш-6090 про відмову у призначенні пенсії, за результатами повторного розгляду заяви.

Тобто, судом першої інстанції, було встановлено, що відповідач повторно розглянувши заяву позивача про призначення пенсії з 17 травня 2017 року і прийнявши незаконне рішення, позбавив позивача права на призначення пенсії, тому суд першої інстанції частково задовольняючи позив повинен був застосувати ефективний спосіб захисту порушеного права, а саме зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплатити пенсію за віком ОСОБА_1 , з урахуванням заробітної плати для обчислення пенсії, служби в Радянській Армії, стажу зазначеного у трудовій книжці, як не працюючому пенсіонеру починаючи з дати звернення – 17 травня 2017 року, а не із дати чергового порушення відповідачем права позивача на соціальний захист.

Також, суд вважає передчасним висновок суду першої інстанції про зобов`язання відповідача призначити пенсію позивачу як не працюючому пенсіонеру, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, у зв`язку із наступним.

Відповідно до частини першої статті 28 Закону № 1058-IV мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. За кожний повний рік страхового стажу понад 35 років чоловікам і 30 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток розміру пенсії, обчисленої відповідно до статті 27 цього Закону, але не більш як на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком, передбаченого абзацом першим цієї частини.

Згідно із частиною другою, третьою статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку – на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню або брала добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.

Якщо сума сплачених за відповідний місяць страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, є меншою, ніж мінімальний страховий внесок, цей період зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови здійснення в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду, відповідної доплати до суми страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, таким чином, щоб загальна сума сплачених коштів за відповідний місяць була не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.

Згідно із частиною третьою статті 28 Закону № 1058-IV за наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено абзацом першим частини першої цієї статті, мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі, пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Таким чином, обчислення страхового стажу та визначення розміру пенсії є повноваженнями відповідача, які реалізовуються в процесі прийняття рішення про призначення пенсії, тож на цьому етапі зазначена вимога позивача є передчасною

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку, суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначена стаття містить три окремі норми.

Перша – має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам: ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети: попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (заяви № 7151/75 та № 7152/75) демонструє, що перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, ЄСПЛ повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм: необхідно з`ясувати, чи можуть заявники скаржитися на втручання в це право і, якщо так, чи виправдане таке втручання (пункт 57).

ЄСПЛ виходить із того, що положення статті 1 Першого протоколу Конвенції містить три правила:

(а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;

(б) друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;

(в) третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності.

Так, право на пенсію включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з`ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, ЄСПЛ повинен з`ясувати, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею. Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можемо зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) – як матеріальних, так і нематеріальних та включає в себе право на пенсію та соціальні виплати:

Cправа «Міллер проти Австрії» (заява № 5849/72) від – обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином.

Справа «Гайгузус проти Австрії» (заява № 17371/90) – якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, в свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності (пункт 39).

Справа «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (заяви №№ 65731/01 та 65900/01) – в сучасній демократичній державі багато осіб протягом усього свого життя або ж його частини, коли йдеться про засоби для існування, перебувають у повній залежності від виплат за соціальним страхуванням або соціальним забезпеченням. В правових системах багатьох країн визнається, що такі особи потребують певного забезпечення, і відтак для них передбачається, що в разі дотримання умов, за яких вони можуть скористатися цими встановленими для них виплатами, вони автоматично будуть отримувати відповідні виплати.

Справа «Сук проти України» (Заява № 10972/05) від 10 березня 2011 року поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення. Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови – дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункти 22, 23).

Справа «Пічкур проти України» (Заява № 10441/06) – якщо у договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, зумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (пункт 41).

Отже, право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого Конвенції, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України, Закон України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” гарантує всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

Таким чином, право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України.

Юридична природа соціальних виплат, в тому числі пенсій, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов`язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід`ємними елементами принципу правової держави (Rechtstaat) та верховенства права:

справа «Суханов та Ільченко проти України» (Заява № 68385/10 та № 71378/10) – якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя – наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (пункт 35);

справа «Кечко проти України» (Заява №63134/00) – в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв і якщо людина очевидно підходить під ці критерії – це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Отже, за певних умов є підстави стверджувати про наявність «законних сподівань» у особи отримання неправильно нарахованих сум при призначенні пенсії або сум пенсії, які вчасно не були перераховані, оскільки останні можуть підпадати під дію статті 1 Першого протоколу, при умові наявного «чіткого і недвозначного» закону, який гарантує право на «правильне» нарахування пенсій у повному обсязі (наприклад, зі включення всіх складових з яких свого часу були сплачені внески на соціальне страхування) або право на «автоматичний» перерахунок пенсії.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (№ 65518/01; пункт 89), “Проніна проти України” (№ 63566/00; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 351 КАС України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

У зв`язку із чим, суд приходить до висновку, що постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2019 року необхідно скасувати, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року – змінити.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2019 року скасувати.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року змінити.

Викласти абзац третій резолютивної частини рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року в наступній редакції: «Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплатити пенсію за віком ОСОБА_1 , з урахуванням заробітної плати для обчислення пенсії, служби в Радянській Армії, стажу зазначеного у трудовій книжці, як не працюючому пенсіонеру починаючи з дати звернення – 17 травня 2017 року».

В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Я.О. Берназюк.

Судді: І.В. Желєзний, Н.В. Коваленко.

 

Джерело:yurfact.com.ua