Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Фабула судового акту: Відповідно до статті 744 Цивільного кодексу Україниза договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
При цьому нормами ст. 756 ЦК Українни визначено, що у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.
У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.
У даній справі між двома особами було укладено договір довічного утримання за яким особа, яка поклала на себе обов’язок утримання набула право власності на квартиру.
Протягом першого року після укладення договору утримувач виконувала взяті на себе зобов'язання за договором, проте в 2005 році виселила особу, яка потребувала утримання з вищезазначеної квартири та змінила вхідні двері та замок у квартирі, перестала виконувати свої зобов'язання за договором та не надає позивачу жодної допомоги, не забезпечує одягом, взуттям, ліками, не здійснює догляду за позивачем, не сплачує комунальних послуг за квартиру. З Вказані факти стали підставою для звернення до суду із позовною заявою про розірвання договору довічного утримання, укладеного між сторонами, скасування запису про реєстрацію права власності на квартиру та визнати право власності на квартиру за попереднім власником.
Рішенням місцевого суду позов було задоволено. Приймаючи таке рішення суд виходив з того, що відповідач неналежно виконувала договірні зобов'язання, а встановлення автономного опалення в спірній квартирі не передбачено умовами договору. Позивач у квартирі не проживає, а часткова сплата комунальних послуг не є належним виконанням договору. Відповідач не надала жодних доказів на підтвердження виконання інших умов договору, зокрема про забезпечення позивача одягом, взуттям, ліками, надання щомісяця грошової допомоги в розмірі не менше одного неоподатковуваного мінімуму.
В свою чергу зазначене рішення було скасовано апеляційним судом та постановлено нове рішення, яким за позивачем та відповідачем у справі визнано право власності на окремі ідеальні частини квартири, оскільки позивач протягом тривалого часу не зверталася з вимогою про розірвання договору з підстав неналежного виконання відповідачем обов'язків, водночас від своїх обов'язків за цим договором відповідач не відмовлялася, а також здійснила значні поліпшення у спірній квартирі, протягом тривалого часу вона здійснювала догляд за цим приміщенням, іншого житла не має, є підстави для залишення за набувачкою права власності на частину квартири у зв'язку з неможливістю подальшого виконання своїх обов'язків.
Із таким рішенням Касаційний цивільний суд не погодився та скасував рішення апеляційного суду і залишив в силі рішення місцевого суду про задоволення позовних вимог.
Мотивуючи таке рішення КЦС вказав, що відповідно до частини другої статті 756 ЦК України у разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.
За результатом аналізу зазначеної норми можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним частини майна, що є об'єктом договору довічного утримання, і за таких обставин суд приймає рішення на користь набувача.
Однак, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та не зважаючи на те, що відповідач не порушувала питання про визнання за нею права власності на частку квартири прийняв таке рішення.
В свою чергу місцевий суд правильно встановивши правовідносини, які виникли між сторонами та відповідно застосувавши норми матеріального права, обґрунтовано виходив з того, що відповідач не надав доказів належного виконання ним своїх обов'язків, передбачених договором довічного утримання.
Крім того, проживання позивача з чоловіком у іншому житловому приміщенні не свідчить про неможливість довічного утримання та не звільняє від виконання зобов'язань за договором.
Постанова
Іменем України
24 жовтня 2018 року
м. Київ
справа № 209/2643/16-ц
провадження № 61-31938св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., ШтеликС.П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Пономарь З. М.,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 22 квітня 2004 року між нею та ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання, відповідно до якого відповідач взяла на себе зобов'язання з догляду за ОСОБА_3 та забезпечення її всіма необхідними продуктами харчування, сплати всіх комунальних платежів та виплати їй щомісячного грошового утримання у розмірі не менше одного неоподатковуваного мінімуму щомісяця.
За це ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_3 на праві приватної власності.
Позивач зазначила, що протягом першого року після укладення договору ОСОБА_4 виконувала взяті на себе зобов'язання за договором, проте в 2005 році відповідач виселила її з вищезазначеної квартири та змінила вхідні двері та замок у квартирі. З того часу доступу до квартири позивач не має.
Також в 2005 році відповідач перестала виконувати свої зобов'язання за договором та не надає позивачу жодної допомоги, не забезпечує одягом, взуттям, ліками, не здійснює догляду за позивачем, не сплачує комунальних послуг за квартиру.
Позивач просить розірвати договір довічного утримання, укладений між сторонами, та скасувати запис про реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру; визнати право власності на квартиру за попереднім власником ОСОБА_3
Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 07 грудня 2016 року у складі судді Багбая Є. Д. позов задоволено.
Розірвано договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Ізотовою В. А. 22 квітня 2004 року, зареєстрований Дніпродзержинським БТІ реєстраційним номером 5542138, та скасовано запис про реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1.
Визнано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за попереднім власником ОСОБА_3
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 сплачений позивачем судовий збір в сумі 1 102,40 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач неналежно виконувала договірні зобов'язання, а встановлення автономного опалення в спірній квартирі не передбачено умовами договору. Позивач у квартирі не проживає, а часткова сплата комунальних послуг не є належним виконанням договору. Відповідач не надала жодних доказів на підтвердження виконання інших умов договору, зокрема про забезпечення позивача одягом, взуттям, ліками, надання щомісяця грошової допомоги в розмірі не менше одного неоподатковуваного мінімуму.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції змінено в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на всю квартиру.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1, залишено за ОСОБА_4 право власності на ? частину зазначеної квартири.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що позивач протягом тривалого часу не зверталася з вимогою про розірвання договору з підстав неналежного виконання ОСОБА_4 обов'язків, водночас від своїх обов'язків за цим договором відповідач не відмовлялася, а також здійснила значні поліпшення у спірній квартирі, протягом тривалого часу вона здійснювала догляд за цим приміщенням, іншого житла не має, є підстави для залишення за набувачкою права власності на ? частину квартири у зв'язку з неможливістю подальшого виконання своїх обов'язків.
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог та не врахував, що зустрічного позову про залишення права власності на частину майна на підставі частини другої статті 756 ЦК України заявлено не було.
У жовтні 2018 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_4 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Суд встановив, що 22 квітня 2004 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Ізотовою В. А.
Згідно з умовами договору відповідач зобов'язалася надавати позивачу довічне матеріальне забезпечення, забезпечувати її продуктами харчування, у разі необхідності одягом та взуттям, здійснювати догляд та надавати допомогу з ведення домашнього господарства, забезпечувати лікувальними засобами, а також грошовою сумою в розмірі не менше одного неоподатковуваного мінімуму щомісяця.
Взамін ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_3 на праві приватної власності.
Суд встановив, що протягом першого року після укладення вищезазначеного договору ОСОБА_4 виконувала взяті на себе зобов'язання, проте в 2005 році припинила їх виконувати та не надає позивачу належної допомоги, не забезпечує одягом, взуттям, ліками, не здійснює догляд за позивачем, не надає передбачену договором матеріальну допомогу.
Частиною першою статті 749 ЦК України передбачено, що у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
Відповідно до пункту 1 частини першою статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Згідно з частиною першою статті 756 ЦК України у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.
Суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції та залишаючи за відповідачем право власності на ? частину квартири, виходив з того, що ОСОБА_4 після укладання вищезазначеного договору частково виконувала взяті на себе зобов'язання, зокрема, надавала продукти харчування, гроші, частково сплачувала за комунальні послуги, крім того, здійснила у квартирі ремонтні роботи, покращила її технічне обладнання, проте в подальшому перестала виконувати свої зобов'язання за договором, однак, як свідчать матеріали справи, не зі своєї вини, а тому що позивач у квартирі тривалий час не проживає, а проживає з 2000-х років з чоловіком в іншому житловому приміщенні. Доказів, у тому числі пояснень свідків, які б підтверджували, що позивач як така, що у період після укладання договору дійсно мала нужденність та потребувала конкретної допомоги, а відповідач їй відмовляла, суду надано не було. Проживання позивача до цього часу з іншою особою, з якою, очевидно, ведеться спільний бюджет, свідчить про неможливість продовження виконання відповідачем її обов'язків за договором.
Зазначені висновки суду апеляційної інстанції є необґрунтованими та свідчать про неправильне застосування норм матеріального права, а саме статті 756 ЦК України.
Так, відповідно до частини другої статті 756 ЦК України у разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.
За результатом аналізу зазначеної норми можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним частини майна, що є об'єктом договору довічного утримання, і за таких обставин суд приймає рішення на користь набувача.
Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов помилкового висновку про залишення за відповідачем права власності на частину майна без звернення набувача до суду з такою вимогою.
Суд першої інстанції, правильно встановивши правовідносини, які виникли між сторонами та відповідно застосувавши норми матеріального права, обґрунтовано виходив з того, що відповідач не надав доказів належного виконання ним своїх обов'язків, передбачених договором довічного утримання.
Крім того, проживання позивача з чоловіком у іншому житловому приміщенні не свідчить про неможливість довічного утримання та не звільняє від виконання зобов'язань за договором.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції скасував судове рішення, яке відповідає закону.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2017 року скасувати.
Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 07 грудня 2016 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді
пресс-служба суду
_03_03.png)
